Чарльз Буковскі

«Одного разу хтось сказав мені: «А знаєш, вони викладають тебе в такому-то і такому університетах» - у мене щелепа відвисла. Не знаю… бути настільки популярним –  це жахливо. Таке відчуття, наче зробив щось не так.»

Хтось живе для того, щоб досягнути успіху, хтось, для того аби стати щасливим, хтось хоче заробити багато грошей, а хтось жив лиш для того, щоб писати, бухати і трахатись – і сьогодні ми розкажемо саме про таку людину. Розповімо вам про поета, прозаїка, журналіста, літератора, алкоголіка, ловеласа і справжнього чоловіка – Чарльза Буковскі.

Генрі Буковскі народився 16 серпня 1920 року в Німеччині звідки з родиною переїхав в США. Його дитинство пройшло занадто швидко і коли малий Генрі пішов в школу, Генрі – старший, який був католиком і колишнім військовим почав систематично лупцювати майбутнього генія за будь-які провини, або навіть без провини, просто так. Якось в одному з інтерв'ю він сказав: «Це було для мене хорошою літературною школою, адже коли тебе що дня б'ють ременем – тоді з тебе вибивають все лайно.» Про цей період життя Хенк напише книгу під назвою «Хліб із шинкою», де він описав усю трагедію життя маленького хлопчика у жорстокому, несправедливому світі. В додачу до побоїв в Чарльза розвивається дислексія, а також шкірне захворювання, яке проявлялося великою кількість вугрів також байдужість матері щодо знущань батька – загалом, життя було чудове.

«Оскільки я вказав у анкеті, що провчився два роки в коледжі, мене поставили на засипку кокосової стружки. Я стояв на високому помості у величезного чану з цією самою кокосовою стружкою, зачерпував білі пластівці совком і зсипав їх в спеціальний отвір в автоматі ».

Взагалі, найкраще використання отриманих знань.

Після коледжу Генрі вирушає в подорож країною, адже як то кажуть, кожна молода людина в цьому віці має побачити свою країну. Тож в ці часи поневірянь по всій країні, перебиваючись випадковими заробітками, типу роботи прибиральника, охоронця, експедитора, мийника посуду, складського службовця, нарядчика, водія грузовика, поштового клерка,комірника, робочого на автостоянці. Ще він працював на фабриці собачих бісквітів, на заводі флуоресцентних ламп, на бойні, ще працював в залізно дорожній ремонтній бригаді, а також в Американському Червоному Хресті. Він бачив більшість міст країни і працював більше ніж на ста роботах.

Все що він не робив, він робив для того щоб мати можливість писати. Хоч сам він був противником будь-якої роботи, та працював він невтомно як віл. Але він якось казав своєму другу : «…ти маєш жити, твоя робота має бути живою, ти повинен пити, писати і трахатись», - таку пораду давав Буковскі.

Буковскі скрупульозно, в точності до усіх деталей конспектував все, що відбувалося навколо нього. Поет брудних думок, брудної білизни, міжміських автобусів і рвоти під барною стойкою. Він описував справжнє життя, без різних метафор і порівнянь - в нього не було на це часу, він описував життя з маленької літери «ж».

Він пише по 5 оповідань в тиждень , але їх ніхто не хоче брати. Через це він багато п’є і взагалі це стало його звичкою. Щоранку, коли він прокидався він бухав, а потім сідав за друкарську машинку і так далі по плану.

А взагалі, якщо ви так хочете дізнатись про побут Хенка, просто відкрийте будь-яку його книгу на будь-якій сторінці. Тепер ви в курсі. Це така особливість прози Буковскі, що ти абсолютно переносишся в твір і навіть не бачиш різницю між автором-оповідачем і ліричним героєм. У Хенка всі вони існують одночасно, поза часом і простором.

Тож отримавши кучу відмов від багатьох видавництв він йде в запій і починає перебирати одну тупу роботу за іншою. Протримавшись на якійсь черговій пельменній фабриці лиш десять днів він потрапляє під скорочення. І знову йде на іншу тупу роботу. Про це він написав книгу «Фактотум», де головний герой просто міняє одне місце роботи на інше, ненавидить свою роботу з першого дня, взагалі не намагається щось робити і навіть не пробує знайти хоча б більш-менш непогану роботу. Взагалі в книзі мета існування протагоніста не розкрита, наче її немає зовсім. Він просто йде на роботу, отримує свої 15 баксів, наче щось чекає, але нічого не відбувається, гроші витрачаються на випивку, цигарки і дешеву їжу. Дні прогорають один за одним і виникає питання – НАВІЩО???

Та він знав для чого все це, адже він що дня писав, писав, писав. Бо він сраний письменник і він не міг не писати.

У 1957 році він одружується на поетесі Барбарі Фрай з провінційного містечка Техасу. Проте їх шлюб тривав недовго: вони розлучилися в 1959 році. Фрай стверджувала, що їх розлучення ніяк не пов'язане з літературою, хоча вона часто сумнівалася в поетичних здібностях чоловіка. Як писав Говард Саунс своїй книзі «Чарльз Буковскі: у полоні божевільного життя», Фрай померла в Індії за містичних обставин (деякі кажуть, що вона була обезголовлена ​​фанатиками таємного релігійного культу). Після розлученням Буковскі знову почав пити і писати вірші. В 1960-тих Буковскі повернувся в Лос-Анджелеське поштове відділення, де пропрацював канцелярським службовцем більше десяти років. У 1962 році він зазнав потрясіння від смерті Джейн Куні Бейкер. Вона була його першим справжнім коханням . Буковскі вклав своє горе і спустошення в пронизливу серію поем і оповідань, які оплакують її смерть.

У 1964 році у Чарльза Буковскі народилася дочка, Маріна Луїза Буковскі, від його тодішньої коханки Френсіс Сміт, яку він називав «сивою хіппі», «служанкою» і «Кривозубоб старою».

Чарльз дуже любив дочку.

«Якось я навіть підніс величезний ніж собі до горлянки, а потім подумав: ей, полегше, старий, твоя маленька дівчинка, може вона захоче з тобою ще сходити в зоопарк. Морозиво, шимпанзе, тигри, зелені і червоні пташки, і сонце – опускається їй на маківку, опускається на волосся, полегше, старий.»

Буковскі не дає нам відповідей, не показує нам де той клятий вихід. Лише описує життя, описує людей в своїй концентрованій неестетичності. Все, що зазвичай витирається він виділяє найяскравішими фарбами.

Він зневажав «липу» і претензійність і щулився від надто вигадливих літературних слововживань. Стиль простий і прямолінійний, фрази лаконічні і цілеспрямовані, жодних метафор, алюзій. Його девіз:

«Я хочу сказати те, що я повинен сказати, а потім я звалюю.»

Свій перший роман «Поштамт» він написав за 20 днів в тютюново-алкогольному помутнінні, де розповів про 20 років роботи у поштовому офісі. Така собі інструкція, як правильно взаємодіяти з людьми і не стати божевільним. Та все ж під кінець роботи поштового клерка він почав втрачати здоровий глузд. І тому покинув те найгірше на його думку місце на землі. Потім він довго святкував цю подію і одного разу прокинувшись зрозумів, що ще живий і захотів написати роман, так і зробив. Але по-своєму, з перегонами на іподромі і повіями.

Наприкінці 70-х Буковскі стає популярним. Все частіше його запрошують виступати перед читачами з читаннями віршів (за 200 доларів). А його поїздки в Європу - візити до Німеччини та Франції - стали значними культурними подіями, які активно висвітлювалися по ТБ і в пресі.

Та сам Буковскі скептично ставився до цієї слави і навіть коли відомий філософ і письменник Жан Поль Сартр назвав його найвидатнішим поетом Америки, Хенк відповів:

«Казати, що я поет, це те саме, що зараховувати мене до компанії неонових гурманів, негідників і лохів, які просто маскуються під мудреців.»

З кінця 80-х років письменник тяжко хворів. У нього була зруйнована імунна система, тому хвороби чіплялися одна за одною. Йому діагностували пневмонію, а через деякий час поставили діагноз «лейкемія».

9 березня 1994 Чарльза Буковскі не стало. Він помер у своєму будинку в Сан-Педро, де жив з 1979

На його надгробній плиті викарбувано епітафія: 'Не намагайся'.

Чарльз Буковскі ввійшов в літературу голосно, революційно, по-бунтарскі, хоча сам ніколи серйозно не ставився до письменства. Він завжди стверджував, що має просто написати - і піти геть. Епатаж, цинізм, зневажливе ставлення до навколишніх людей і до себе те, що привертало увагу натовпу: його звеличували і його ненавиділи, але Буковскі було начхати. Бо він вибрав свободу і поклонявся тільки їй.

Та все ж поза усім цинізмом і іншою мішурою ми бачимо звичайну маленьку людину, яка вірила в добро, справедливість і випивку. Таким він був.

«Я зараз скажу дивний термін ... «добро». Не знаю звідки воно береться, але я відчуваю що від народження в нас є якась часточка доброти. Я не вірю в Бога, але я вірю в цю «доброту», яка як стрижень проходить крізь нас. Її можна виховати. Завжди відбувається щось чарівне, коли на автостраді набитою машинами хтось раптом звільнить тобі місце, щоб перестроїтися в інший ряд ... Це вселяє надію.»